Чеських путіністів повезли в Україну, щоб показати війну. Ось що з цього вийшло

Чеський режисер Робін Квапіл спробував переконати співвітчизників, які під впливом російської пропаганди сумніваються в реальності жахів війни в Україні, у жорстокій правді. Його документальний фільм «Велика вітчизняна поїздка» став спробою показати незаперечні факти агресії Росії та воєнних злочинів російської армії. Але чи вдалося йому змінити думки прихильників Путіна?

Радіо Свобода розповідає подробиці цього соціального і творчого експерименту.

Іво, Петра і Нікола – чехи, які вважають, що мейнстрімні медіа вигадують «жахастики» про війну в Україні. Їхнє уявлення про конфлікт ємко можна сформулювати так: «Захід загнав Росію у кут, і Путіну нічого не лишалося, як напасти».

«Сьогодні показувати пальцем на Росію і говорити, що вона є агресором і винна, вкрай тупо», – вважає Нікола. Цю фразу чеський фермер промовляє на початку документального фільму «Велика вітчизняна поїздка», яку зняв чеський режисер Робін Квапіл.

Як розповідає сам документаліст, рік тому в нього виникла ідея показати війну в Україні без цензури і постановок тим громадянам Чехії, які у неї не вірять. Так і розпочалася робота над фільмом.

«Те, що це буде жорстоко, було помітно вже на етапі підготовки, наприклад, тоді, коли ми опинилися в дитячій онкології в Києві за кілька годин після обстрілу російськими ракетами. Нашою метою було показати усім, кому досі не віриться, на що здатен російський режим в Україні. І що немає жодної причини думати, ніби цього не може статися з нами», – каже режисер Робін Квапіл.

Волонтери, лікарі і рятувальники розбирають завали одного з корпусів дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит» одразу після російського ракетного удару. Київ, 8 липня 2024 року

Англійською назву фільму локалізували як «Зміни мою думку», що, напевно, більш прямолінійно вказує на мету, яку міг ставити перед собою режисер. І, напевно, саме це і стало його помилкою, яку він частково визнає в епілозі фільму, а саме: помилково виходити з того, що за проросійськими поглядами у Чехії стоїть суто непоінформованість. Хоча і це теж.

«Я отримую [новини] з інтернету. Але не завжди перевіряю, чи це правда», – зізнається Іво і додає, що не завжди може змінити думку, навіть якщо дізнається, що це фейк.

Чому докази жорстокості російських військ в Україні, які Іво, Петра і Нікола побачили на власні очі, не допомогли змінити їхньої думки про природу конфлікту, обговорювали на дебатах після спеціального показу «Великої вітчизняної поїздки» у Празі, на якому побував кореспондент Радіо Свобода.

Режисер Робін Квапіл (зліва) під час обговорення фільму у Празі

«Велика вітчизняна поїздка»

У матеріалах ЗМІ про фільм його назву українською подають здебільшого як «Велика патріотична поїздка». Втім, такий переклад не передає гри слів, яка безпомилково зчитується: чеською вираз «Велика вітчизняна війна» (так в Росії досі називають Другу світову війну) звучить як Velká vlastenecká válka.

У назві фільму про подорож Петри, Іво та Ніколи в Україну замінили лише останнє слово у цьому вислові: «війну» на «поїздку».
І ця алюзія на радянську термінологію тут невипадкова. Хоча б через один показовий момент у фільмі.

Коли герої фільму вирушають у подорож і ще не перетнули кордон з Україною, донька чеських комуністичних функціонерів Петра пропонує заспівати разом. Нікола й Іво поступаються їй правом обрати пісню, і через кілька секунд Петра затягує: «Cоюз нерушимый республик свободных…». Це гімн СРСР, мелодія якого із частково зміненим текстом зараз є гімном сучасної Росії.

Є певна іронія у тому, що в Україні, до якої Петра погодилася поїхати, за публічне виконання гімну СРСР її цілком можуть заарештувати через закон про засудження комуністичного тоталітарного режиму в Україні. Та й у Чехії відтворення цієї мелодії теж скоро може опинитися поза за законом – за відповідну поправку вже проголосувала нижня палата парламенту.

Спів Петри викликав сміх у залі під час передпоказу «Великої вітчизняної поїздки», адже вибір пісні героїні красномовний і може свідчити про її симпатію до московського режиму на культурному і емоційному рівні. А відтак і бажання солідаризуватися із політикою країни-правонаступниці СРСР.

Саме таких героїв для фільму і шукав Робін Квапіл.

Як все почалося?

Усе почалося рік тому із допису в соціальних мережах: «Вважаєте, що війна в Україні – це вигадка? Переконані, що медіа перебільшують кількість жертв і масштаби наслідків так званої «спеціальної військової операції» (так в Росії називають війну про України – ред.)? Тоді приходьте на кастинг – у вас є шанс стати учасниками нового фільму».

Із шістдесяти охочих, які прийшли на відбір, команда фільму і обрала Іво, Петру і Ніколу. Разом зі знімальною групою вони поїхали з Праги через Харків у напрямку Донбасу.

«Весь процес зйомок був організаційно надзвичайно складним. 20 учасників знімальної групи на прифронтовій лінії, застосунки в телефонах, що відслідковують дрони й балістичні ракети, пищали безперестанку, винищувачі, які летіли з Росії. GPS постійно зникав. Поки ми бігли ховатися в метро, нам назустріч виходили мами з дітьми, які вчаться в метро. Харків – це близько 30 кілометрів від кордону з Росією, і хоч можливо поснідати в кав’ярні лате та тостом з авокадо, тлом до цього майже постійно є артилерійські залпи. Я відчував велику відповідальність за всю команду і величезну повагу до українців, які намагаються в цьому вижити», – каже продюсер фільму Якуб Дроцар із Punk Film.

Героїв фільму приводять у підземну школу початкових класів, яка розташувалась у метро Харкова. Видовище чеських «путіністів» дивує.

«Попри постійні тривоги і вибухи, вони танцюють», – відзначає Петра.

А Іво запитує у хлопців-першачків: «Коли виростите, ви хочете стати солдатами?»

Потім чеські прихильники Путіна вирушають на Салтівку, потім – в Ізюм.

Побачивши місце масових поховань цивільних українців у сосновому лісі, кадри з якого шокували увесь світ після звільнення міста, Петрі стає не по собі: «У мене дивне відчуття. Я хочу забратися звідси».

Іво фотографує могили в Ізюмі

Згодом вона підходить до Ніколи і каже: «Я зрозуміла, чому я мала дивне відчуття. Бо це фейк». Але той нічого не відповідає їй, видно, що його враження інші.

Спілкуючись із волонтером, герої фільму дізнаються, що російські солдати ґвалтували українських дітей: і дівчаток, і хлопчиків.

Цей факт неабияк вражає чеську трійцю. А проте згодом Іво знаходить, якщо не виправдання, то пояснення дій російських окупантів:

«Дівчат, звичайно, ґвалтувати не можна. Але якщо ти солдат, який не знає, чи житиме він завтра, і ти бачиш гарну жінку, то нехай так буде»

Поступово і знімальній групі, а потім і усім тим, хто подивився фільм, стає зрозуміло: можливо, для того, щоб ті, хто вірить російській пропаганді, змінили свою думку про війну, самих лише доказів злочинів Росії недостатньо.

«Ми живемо у світі, де зло може виграти»

Наприкінці фільму «Великої вітчизняної поїздки» усі герої майже прямо заявляють, що не змінили свого світогляду.

Нікола, який виявив чи не найбільше емпатії до страждань українського народу, підсумовує, що будь-яка війна – це погано, тому її необхідно завершувати якнайшвидше і на будь-яких умовах.

Фільм Робіна Квапіла не торкається ідей про те, що прийняття умов Росії, зокрема про роззброєння армії України, а також вивід підрозділів ЗСУ із чотирьох її областей імовірно не принесе миру, а може натомість відтермінувати нові смерті і страждання.

Можливо, Іво, Петра і Нікола так не вважають. Їх може страшити подальша ескалація.

В останньому акті «Великої вітчизняної поїздки» стає зрозуміло: команда фільму на чолі із режисером розійшлися у поглядах із героями не через факти, а через їхню інтерпретацію.

Нікола на тлі будинку, зруйнованого КАБом

У дебатах після показу фільму, психіатр Петр Пьоте, який супроводжував героїв стрічки під час поїздки, пояснює це тим, що людям властиво відмовлятися вірити власним очам, якщо те, що вони бачать, надто сильно руйнує їхнє уявлення про світ:

«Те, як ми сприймаємо реальність, насправді залежить від того, яке уявлення ми маємо про цю реальність. Це називається несвідомою фантазією, вона передує тому, як ми інтерпретуємо реальність»

Однак, це лише одна з версій – Пьоте зазначає, що не мав можливості повністю проаналізувати героїв, а тому робити категоричні висновки не варто. До цього ж закликаємо і читачів цього матеріалу.

Про те, що аналізуючи факти про війну в Україні можна прийти до протилежних висновків, свідчить фінальний діалог у фільмі.

Сидячи десь на сходах разом із героями документалки, режисер Робін Квапіл каже:

«Я дізнався, що може існувати світ, у якому зло може перемогти. І я можу собі це уявити зараз… Якщо такі люди, як Іво, Нікола та Петра, які навіть після всього, що вони побачили, продовжуватимуть поширювати наративи від жорстокого режиму, який вчиняє геноцид, і перемагати на вільних виборах на Заході, який може через це стати слабшим через свою боягузливість, ми просто не пробудемо тут достатньо довго, бо хтось нас просто вб'є».

«Я можу щиро підтвердити, мій колего, що так і буде», – відповів Нікола.

Робін Квапіл визнає, що йому не вдалося переконати героїв фільму

Про те, як світосприйняття чехів змінює російська пропаганда, у коментарі Радіо Свобода розповів чеський міністр закордонних справ Ян Ліпавський, який також був на показі.

«Фільм розповідає про людей, які перебувають у полоні російської пропаганди, і досить цікаво спостерігати, як вони справляються з реальністю жорстокості війни, але це не змінює їхньої думки. І я думаю, що остаточний висновок полягає в тому, що це або ми, або вони. Це досить важливим і дуже добре підмічено режисером»

Чому так? І що робити?

Як виявилося – встановлення і оприлюднення фактів, і навіть спостерігання їх на власні очі в епоху інтернету і соціальних мереж вже не є панацеєю, стверджує дослідник інформаційних воєн Пітер Померанцев.

Ідентичність людини впливає на те, що вона побачить і які висновки зробить від споглядання фактів чи дезінформації.

В одному із інтерв'ю Радіо Свобода Пітер Померанцев сказав:

«Ми перебуваємо в стані поколіннєвого та екзистенційного конфлікту з Росією та її однодумцями. Проблема не в тому, що робити. Ми знаємо, що робити. Проблема в тому, що немає політичного рішення про те, що це важливо. І доки не буде зеленого світла, яке скаже, що Росія є поколіннєвим викликом, який потрібно зупинити, стримати – нічого серйозного не буде зроблено».

Дослідник Університету Джонса Гопкінса, британський журналіст, письменник Пітер Померанцев під час перебування на Донбасі

Виступаючи на початку липня із своєю лекцією у Празі Пітер Померанцев наголосив:

«Ми мусимо визнати, що всі інструменти, які в нас були до цього часу, не спрацювали. Безперечно, такі ідеї, як фактчекінг, благородні й у певному сенсі навіть духовні, але вони не мають жодних шансів проти пропаганди, яка підживлює почуття вищості та неповноцінності інших.

Відповідю є не фактчекінг. Треба працювати з почуттями, з браком спроможності. Росіяни перемагають, працюючи з емоціями, ідентичністю, травмами. Це змагання не між інформацією і дезінформацією, а між лідером культу й терапевтом».